Межа напруги

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Українська політика завжди трималася на конкуренції між регіональними кланами. Та з плином часу класична конфронтація між Дніпропетровськом і Донецьком деформувалася й після останніх подій перетворилася на багатовекторний конфлікт інтересів.

Київ як столиця, де розташовані основні політичні інститути держави, раз по разу ставав ресурсом, а не самодостатнім політичним суб’єктом у черговому клановому протистоянні.

Таку саму позицію змушені були займати й інші великі міста, неспроможні конкурувати з двома найсильнішими гравцями – Одеса, Харків, Львів…
Коли ж столиця й решта потужних регіонів намагалися отримати свою частку реального політичного впливу, потіснивши кланові еліти, в Україні щоразу спалахувала революція.

Та після Євромайдану карта регіональних сил кардинально змінилася. Донецьк і Луганськ стали окупованою зоною, що загрожує територіальній цілісності країни перспективою прямого військового вторгнення. Дніпропетровськ перетворився на “браму центральної України”, під контролем чи принаймні значним впливом якого, з огляду на персональні стосунки Ігоря Коломойського з місцевими лідерами, опинилися ще дві військово уразливі області – Харківщина й Одещина.

Враховуючи таку складну регіональну конфігурацію, важко спрогнозувати, які наслідки може мати загострення конфлікту між центральною владою й наразі найпотужнішим місцевим кланом країни. А от стратегії поведінки сторін передбачити неважко.

Залишиться тільки один

Стратегія команди президента, на якого впливають і довірені олігархи, і громадські активісти з БПП, які, на відміну від перших, дійсно прагнуть повернути державні активи під контроль України, полягає в тому, щоб поступово ослабити регіональних олігархів і, врешті-решт, побудувати сяку-таку державну вертикаль.

Очевидно, що як країна Україна вже сформувалася, але до створення справжньої держави як ефективного апарату примусу, необхідного для конструювання адекватного правового поля, нам іще дуже далеко.

Тому в державницькій стратегії президента є резон. Проте вона викликає жорсткий супротив вітчизняних олігархів, адже передбачає обмеження їхніх економічних можливостей за допомогою політичних інструментів. Але цей опір можна здолати, бо бізнес-магнати, які постійно воюють одне з одним за ресурси, цілковито позбавлені “класової свідомості”.

Тому коли держава цілеспрямовано діє проти конкретного олігарха, у контрнаступ іде тільки він сам та підконтрольні йому структури. Решта бізнесменів мовчать, сподіваючись згодом поживитися уламками імперії конкурента.

Та раціональний державницький підхід має свою ахіллесову п’яту. Проблема полягає в тому, що сам Петро Порошенко – основний провідник цієї ідеї – також є олігархом і має відповідне оточення.

Саме тому наступ президента на іншого бізнес-гіганта Ігоря Коломойського набуває присмаку корпоративних розбірок, в яких опоненти тільки й роблять, що називають одне одного провокаторами й російськими диверсантами.

Якої ж стратегії дотримується губернатор Дніпропетровської області? Досить радикальної: у разі будь-якого різкого руху з боку столиці, Ігор Коломойський готовий розпочати процес остаточної федералізації України, прикриваючись вимогами забезпечити обіцяну економічну децентралізацію й передати повноваження на місця. Саме для повторного проголошення таких тез проводять дніпропетровське віче. Фактично це старт прямого політичного протистояння по лінії Київ-Дніпропетровськ.

Найближчі перспективи

Отже, ми на порозі виникнення ДНР №2 всередині держави, але вже через вітчизняних політиків.

При цьому слід зазначити, що, незважаючи на наявність власних збройних формувань, парамілітарних структур і значного капіталу, сьогоднішня дніпропетровська еліта не в змозі самостійно конкурувати з Києвом, а тому використовуватиме інші критичні регіони. Перш за все, йдеться про Харків, меншою мірою – про Одесу.

Якщо зв’язка “Коломойський-Кернес” спрацює, і федералізація стане вимогою не тільки дніпропетровських, а й харківських політиків, столиця буде змушена піти на будь-які домовленості з регіонами, аби остаточно не втратити контроль над ситуацією.

Як свідчить історія “Українського фронту”, створеного за ініціативою Михайла Добкіна та Геннадія Кернеса у відповідь на київські події минулої зими, такий сценарій цілком реальний. Отже, виникає ситуація політичного пату.

Якщо Київ відмовиться від наміру повернути державну власність та обмежити владу олігархів, перемогу, де-факто, здобуде Дніпропетровський клан, а Петро Порошенко перетвориться на пізнього Віктора Ющенка. Тоді в БПП відбудеться остаточний розкол і формування антиолігархічної сили.

Якщо ж Київ не піде на поступки, виникне загроза фактичного розпаду України, зміцнення позицій сепаратистів на сході й виникнення нових “народних” республік.

А все через боротьбу двох логік розбудови держави – зіткнення олігархічного альянсу з бюрократичним класом, сформованим з іншого олігархічного альянсу.

Та є проблема: еволюційний державницький конфлікт відбувається не у відносно спокійний час, а в розпал важкої війни з потужним агресором. А тому ми всі стаємо заручниками цієї конфронтації.

Тож кожен українець зацікавлений у тому, щоб вона закінчилася якомога швидше й бажано без повного знищення однієї із сторін.

Адже ми вже знаємо, що відбувається з Україною, коли в державі зникає політична конкуренція, а натомість з’являється “єдина дисциплінована сила”.

_________________________________________

25.03.2015