Борг поколінь: маніфест проти закріпачення української молоді

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Можна з усією впевненістю сказати, що наразі жоден значний політичний діяч нашої країни не може взяти на себе тягар відповідальності за долю вітчизняної молоді. Майже десять років поспіль українські можновладці жертвували майбутнім свого народу заради збереження власних позицій і соціального статусу.

Про це красномовно свідчить динаміка державного боргу України, розміщена на сайті Мінфіну. Оприлюднені дані є беззаперечним доказом неадекватної поведінки уряду в умовах економічної кризи й неоголошеної війни.

Держава позичає кошти без чіткого й реалістичного плану їх повернення, що б не вимагав оголошення дефолту чи доброї волі західних партнерів.

І при Ющенку, і при Януковичі уряди прагнули лише продовження власного політичного життя. У цьому нова владна команда нічим не відрізняється від попередніх. На корпоративно-корупційний режим Петра Порошенка, що прийшов на зміну кримінальному правлінню Віті Межигірського, не вплинула навіть війна. Сьогодні більшість політиків поводяться так само, як у докризові часи.

Складається враження, що очільники держави взагалі не переймаються майбутнім, у якому українцям доведеться розраховуватися з державними боргами з власних кишень. На практиці це означатиме посилення податкового гніту, тотальне зменшення витрат на соціальний сектор, масове безробіття, закриття інвестиційного поля для вітчизняного бізнесу та блокування євроінтеграційних намірів народу на невизначений період.

За підрахунками експертів, за минулий рік держава отримала в борг загалом близько 9 мільярдів доларів. Ці кошти, надані МВФ та іншими міжнародними кредиторами, були витрачені на погашення минулих позик.

Наприкінці року державний борг виріс до одного трильйона гривень (з 39% до 68% ВВП). Девальвація національної валюти остаточно підштовхнула країну до межі дефолту.

Якщо Україна продовжить брати кредити й не припинить друкувати гривні для покриття дефіциту бюджету й підтримки державних компаній, їй загрожує економічний крах, за який віддуватиметься вже новий уряд. Якщо ж цього не станеться, кредити віддаватимуть сьогоднішні студенти.

Таке правило кожного українського уряду: жертвуй молоддю, клади на її плечі тягар, який сам ніколи не носив, заплющуй очі на розкрадання бюджету – і досидиш у своєму кріслі до останнього дня каденції.

Та очевидне нехтування правами реальної соціальної меншини, якою в Україні є молодь, довго не триватиме. Усьому є межа, особливо навантаженню, яке можуть витримати ровесники незалежності, не покидаючи країну.

Зараз у мережі точиться багато розмов щодо можливого соціального вибуху, викликаного наступним етапом девальвації національної валюти, масовими звільненнями бюджетників і тотальним збідненням українців.

Неважко здогадатись, що соціальна база так званого “третього Майдану”, за розробку якого радо візьметься російська агентура, вже готова. І це не пенсіонери, солдати чи безробітні, а молоді підприємці, робітники та студенти – пасіонарії, які розуміють, що саме їм доведеться десятиліттями витягувати країну з глибокої прірви.

Геронтократія та інтереси молоді 

Найактуальніше партійне гасло для сучасної України – відомий вислів Вацлава Гавела “краще 5 років помилок, ніж 50 років саботажу”.

Мало хто звертає увагу не вікове виродження вітчизняної влади. Але саме воно стало однією з причин деструкції державного апарату, що призвела до втрати Криму й війни на сході.

Коли розпочалася революція гідності, українському прем’єр-міністрові було 65 років, спікерові парламенту – 67, а президентові – 63 (середній вік трьох головних високопосадовців – 65 років). Державою керували люди, які дві третини життя провели в СРСР, сформувалися за часів радянської влади й були носіями номенклатурного світосприйняття.

Зараз середній вік осіб, якій займають ті самі посади, – 42 роки. І це закономірно. Адже омолодження влади – результат перетворень, запущених суспільством рік тому.

Проблема полягає лише в тому, що нова команда так само страждає на головну ваду українського політикуму – безвідповідальний популізм (з загальним соціально-демократичним ухилом), що супроводжується хворобливою схильністю до отримання позик (для імітації справної роботи).

Нехтування цим принциповим моментом – фатальна помилка сьогоднішньої влади, що може дорого їй коштувати. Бо розраховуватись за державні борги будуть не пенсіонери й бюджетники (котрим загрожує лише загальне погіршення якості життя), а саме самозайняте населення та студентство, яке за 3-4 роки почне свій професійний шлях.

Та оскільки переважна більшість (до 90%) молодих спеціалістів з вищою освітою розглядають можливість працевлаштування за кордоном або й узагалі прагнуть назавжди покинути батьківщину, бажання перекласти на них відповідальність за проведення болісних змін у майбутньому є очевидною дурістю.

Сьогодні молодь зацікавлена в реальній економічній лібералізації країни (аби більше не брати кредитів), відкритості державних інститутів і подоланні корпоративного кумівства, на якому ґрунтується велика корупція.

Не війна, а саме невиконання трьох вищезазначених умов, демотивує наступне покоління. Молодь може витримати будь-які випробування, тільки якщо точно знатиме, що врешті-решт позбудеться геронтократичного режиму олігархів.

Бо подекуди внутрішні вороги небезпечніші за зовнішніх.