Чи потрібна українцям боротьба з корупцією?

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Про що без упину торочать усі українські політики, створюючи відповідне інформаційне тло в ЗМІ? Про реформи, звільнення полонених і, звісно ж, про очищення держави від згубного впливу кумівства, хабарництва й корупційних схем.

Замість конкретних результатів обговорюються абстрактні процеси, мало пов’язані з життям пересічного громадянина.

Відбувається підміна понять. Так, народ цілком справедливо прагне економічної розправи над злодійкуватими чиновниками й бізнесменами, сподіваючись, що відібрані в них гроші підуть на освіту, ремонт лікарень та інші соціальні потреби. А максимум, що можуть зробити політики, – це «забезпечити прозорість» і «внести зміни», абсолютно відірвані від реальності.

З осердям державної машини й урослого в неї олігархату пропонують боротися канцелярщиною.

Це дуже зручно: обираєш загальну тему, що не стосується життєво важливих потреб людини, закликаєш до праведного гніву, підігріваєш суспільну напругу й вуаля – населення опиняється під потужним інформаційним ковпаком.

Чомусь ніхто не говорить про те, як збільшити середню зарплату українця бодай до 1000 доларів (що сприяло б розвитку національної самосвідомості значно краще за всіляке антикорупційне базікання).

А от охочих до піару на політичних трупах корупціонерів хоч греблю гати.

Що ж, справа важлива й почесна. Проте корупція не є й ніколи не була найболючішою проблемою для нашого народу.

Хліба, не видовищ

Варто відмовитися розв’язувати проблеми, що не мають остаточного розв’язку, як одразу ж лунає перший сигнал: до порядку денного тобі тепер зась. Там скандали, інтриги, викриття, кабінетна гризня за «зірочки» й «батони».

Залишаєшся поза загальним трендом трохи довше, ніж належить, – ризикуєш отримати клеймо політично ненадійного елемента.

Та правда залишається правдою: чинний політичний режим відчуває інтуїтивно-ідеологічні настрої народу (щодо створення національної держави), але вперто ігнорує його практичні запити.

Нескінченні балачки – то будь ласка, а от дизайном життя звичайного українця влада займатися не хоче, не вміє й з певних причин не буде.

На щастя, тем для інтенсивного пащекування сила силенна. І найнебезпечнішою й найбезглуздішою з них є вічна дума про боротьбу з корупцією.

Вважається, що вбити цю мерзенну гідру дуже просто. Треба тільки зітнути одразу всі її голови: сформувати нові державні органи, змінити особовий склад правоохоронних структур – і справу зроблено.

Та без свідомого й масового запиту з боку народу, без конкуренції у виявленні великих корупційних мереж ця боротьба є лише телевізійним шоу, яке ми нині й споглядаємо.

Чисто там, де не смітять

Цей абсурдний постулат дуже люблять люди, які відповідають за чистоту, але не можуть впоратися зі своїми обов’язками.

Ленінські толоки за участю школярів, студентів, викладачів, медиків та інших бюджетників – продукт саме такого совкового мислення.

Чисто там, де прибирають, причому добре й регулярно. Ідеальний варіант – це коли в клінінговій сфері є декілька організацій-конкурентів. Вони не лише врівноважують ціни на ринку, але й змушують клієнтів підтримувати чистоту за допомогою адміністративних заходів.

Так само й з корупцією. Аби її перемогти, не треба морочитися з обсягом повноважень і чисельністю державних органів. Головне – наявність інстанцій (наприклад, ЗМІ, громадських комітетів, аудиторів, національних агентств і т.ін.), готових конкурувати за можливість розкривати корупційні схеми.

Чи є така конкуренція між незалежними українськими ЗМІ? Ні. Корупційних розслідувань вкрай мало, бо громадський інтерес до цієї теми дуже слабкий.

В Україні досі немає профільного антикорупційного ЗМІ, що працювало б за читацькою передплатою. Наше суспільство не готове фінансувати боротьбу з хабарництвом. І знаєте чому? Бо черговий удар по знеособленій корупційній системі навряд чи покращить життя конкретного українця.

Коли якийсь олігарх припиняє отримувати відкати за схемами, громадяни не починають більше заробляти, заощаджені гроші не інвестуються в перспективні державні проекти. Замість одного підприємця кошти отримує інший, але вже за результатами формальної участі в тендері.

І всі гучні корупційні скандали (ті ж розслідування про офшори), як правило, пов’язані не з вкраденими в народу грошима, а з розподілом ресурсів між панівною верхівкою (або з практикою централізації, якщо йдеться про посилення владної вертикалі).

ЕС та США дуже зацікавлені в очищенні наявних еліт, адже це зробить поведінку держави передбачуваною. Ось чому більшість корупційних розслідувань в Україні ведуться за рахунок західних грантів.

Але для середньостатистичного українця ця проблема зовсім не в пріоритеті. Людей не надуриш.

Про хлопчика Боббі, що гроші любив

Люди переймаються своїми прибутками, освітою й працевлаштуванням дітей, медичним забезпеченням та іншими прагматичними речами. Українці згідні давати хабарі вчителям і лікарям, відмазувати синів від армії. Словом, громадян цілком влаштовує корупція, що пронизує їхнє приватне життя.

Отже, влада декларує боротьбу з тим, що пересічні українці вважають нормою.

Дійсно, нащо займатися щоденним покращенням життя громадян, коли можна просторікувати про реформи, що змінять усе, мов за помахом чарівної палички?

Було б цікаво послухати звіт політиків про те, скільки робочих місць вони створили, скільки цільових інвестицій (а не кредитів на соціалку) змогли залучити для країни, скільки грошей допомогли заробити реальним платникам податків (а не бюджетникам).

Та, на жаль, наші чиновники можуть розповісти хіба про те, на скільки відсотків вони знову зрізали доходи приватного сектору, аби залатати дірки в бюджеті й повигравати цифрами в соціальному забезпеченні.

Розлючених пенсіонерів і бюджетників влада боїться більше, ніж невдоволених підприємців і їхніх найманих працівників. Тому що перші мають час на мітинги, а другі – ні. Перші ходять на вибори, а другі – на революції, та й то як туристи.

От і виходить: щоденні проблеми людей – то занадто складно, хай якось потім. На першому місці – боротьба з корупцією, реформи й перейменування міст. Бо саме це по-справжньому хвилює українців, правда ж?

__________________________________________________

13.07.2016