Територія страху

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Після номінального припинення вогню між Києвом і сепаратистами рівень напруги в українському суспільстві так і не зменшився. Повсюдно лунають заяви про тимчасовість миру й необхідність постійної й загальнообов’язкової підготовки до війни.

Звісно, до такого вектору публічної риторики громадян свідомо підштовхують влада й вітчизняні аналітики, які прагнуть привернути максимум суспільної уваги до військових реалій, потреб української армії та протидії можливим провокаціям.

Але здебільшого посилення напруги викликає не конструктивна державна стратегія, спрямована на збільшення оборонних можливостей країни, а терористичні дії прибічників сепаратистського руху, які ведуть власну збочену партизанську боротьбу в мирних регіонах України. Вибухи в Харкові, Одесі, Запоріжжі та населених пунктах українського Донбасу змушують мільйони наших співгромадян постійно боятися за свої життя. Допоки існують терористичні групи на зразок “Харківських партизанів”, що спокійно розміщують інформацію про методи організації терактів у соціальній мережі “Вконтакте”, жоден українець не може почуватися в безпеці.

Страх перманентної терористичної загрози в перспективі може привести до багатьох трагічних наслідків: культивування практики публічної помсти, збільшення кількості радикалів і гальмування демократичного поступу народу. Щоб цього не сталося, життєво необхідно зрозуміти, чого насправді прагнуть терористи? І головне – збагнути, як не допустити виконання їхніх цілей.

 

Чого хоче ворог?

Основна мета сепаратистських терористичних об’єднань полягає в послідовному знищенні найавторитетнішої в Україні суспільної групи – волонтерів, до числа котрих увійшли найактивніші учасники революції гідності. Ідеться не стільки про фізичне знищення, скільки про понятійну нейтралізацію як добровільного громадянського руху. Терористи намагаються залякати активістів під час масових заходів, як це сталося 22 лютого в Харкові, унеможливили безпечну політичну діяльність патріотичних організацій. Яскравий приклад – листопадовий вибух у харківському пабі “Стіна”, де зустрічалися активісти націонал-патріотичних сил міста.

Крім того, кожний теракт суттєво шкодить іміджу держави, адже в будь-якому разі викликає ріст невдоволення діями влади. З одного боку, збільшується кількість осіб, які прагнуть знайти найпростіший вихід з ситуації – розширити легітимні репресивні можливості чиновників і правоохоронців для протидії терористам. Таких громадян умовно можна назвати “яструбами”. З іншого боку, поповнюється армія “голубів”, для котрих навіть найганебніший мир кращий за війну. Представники цієї групи виступають за перемовини з терористами й виконання будь-яких їхніх вимог, аби лише припинити злочинне свавілля.  Проблема “яструбів” полягає у тому, що за їхнім сценарієм влада отримує критичну кількість важелів впливу. А як свідчить уся історію української незалежності, необмежені повноваження зазвичай використовуються не для реальної боротьби с тероризмом, а для переслідування політичних конкурентів і збереження власних статків. У “голубів” інший мінус: вони несвідомо стають зброєю у руках терористів, дискредитуючи українську державу, нездатну зупинити кровопролиття. При цьому будь-який масовий протест проти ведення війни, спричинений терактами й ростом суспільного страху, владою буде розцінюватися як провокація, яку організовано проросійськими політичними силами й прибічниками сепаратистів. А значить, зворотній зв’язок між громадянами й очільниками держави ризикує остаточно перетворитися на “зіпсований телефон”. І тоді на нас чекає нова революція, яка дійсно може бути використана Москвою для знищення суверенітету й феодального роздроблення України.

Звісно, така перспектива не є неминучою.

Але всім нам необхідно усвідомлювати, що побічні ефекти ситуації на Донбасі – а теракти, на відміну від гарячої фази війни, можуть тривати десятиліттями, – справді можуть призвести до нової революції чи масових репресій.

Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до останніх подій у Росії.

 

Неприємний фон

Найгучніший тривожний дзвінок –  убивство Бориса Нємцова, яке адекватні російські аналітики трактують як політичне замовлення. Але де-факто напад на відомого опозиціонера – це справжній теракт, покликаний залякати всіх російських вільнодумців і почати нове коло персональних політичних переслідувань. Агенти Кремля, які вбили Бориса Нємцова, та виконавці терористичних операцій в Україні – ментально, а може, й організаційно тотожні злочинці, заточені на сіяння страху. Системний тероризм став дійсністю не тільки для нашого громадянського суспільства, а й для російського народу. Але стратегії боротьби за збереження здорового глузду в нас зі східними сусідами різні. Незважаючи на надважкий лютневий фон, ми маємо за будь-яку ціну захистити надбані демократичні механізми впливу на владу, створені інститути громадянського суспільства й активний патріотичний клас. Провокації повинні зупинятись достатньою та контрольованою, а не надмірною силою. В будь-якому іншому випадку ми ризикуємо скотитись до авторитаризму російської якості.

У сусідів інша, більш складна місія – знищення злочинного авторитарного режиму, відповідального за загибель тисяч українців і росіян та понівечене майбутнє всіх без винятку мешканців РФ. І детонування Москви та 50-тисячний марші пам’яті Бориса Нємцова засвідчили готовність російського народного авангарду чинити супротив диктатурі. Проте головне завдання маємо спільне – подолати страх, що віддаляє нас від справжньої свободи.

Та, мабуть, Україні впоратися з ним буде легше. Бо після 2014 року залякати нас силою не так уже й просто.

________________________________________________

04.03.2015