Екологічний ультиматум до Мінприроди

Проблема викоslTWAbfNNxkнавчої влади України полягає в тому, що більшість українців не відчувають жодних позитивних змін. Усі реформи переважно стосуються або сфери контролю міністерств, або бажання створити прозоріші структури.

А от про конкретне поліпшення життя пересічних українців не йдеться, бо головне – вдавати наполегливу роботу «за європейськими стандартами», аби виправдати отримані західні гранти й далі перекладати папірці з одного столу на інший.

І Міністерство екології та природних ресурсів не є винятком. Поки в Україні зріє сміттєва криза, викликана відсутністю системи повторної переробки виробничих матеріалів (зокрема пластикової тари), Мінприроди хизується тим, що скоро його витрати стануть більш прозорими, а супутники покладуть край незаконним вирубкам українських лісів.

І це блюзнірство відбувається після катастрофи на Грибовицькому сміттєзвалищі Львова, коли стало зрозуміло, що накопичення пластику на смітниках є не такою вже й «повільною» екологічною загрозою.

Аби захистити довкілля від шкоди, яку можуть завдати громадяни, необхідно матеріально заохотити українців дбати про навколишнє середовище. Тиснути на громаду, обвішувати дерева охоронними знаками – марна справа, що не вимагає ані таланту, ані інтелекту.

А от для запуску сучасної системи переробки відходів потрібно багато: і дипломатичний хист, і політична воля, і компетентне розуміння проблеми. Та це життєво необхідний для нашої країни крок.

Якщо Мінприроди найближчим часом не почне виконувати наш ультиматум, вважатимемо, що його керівництво має піти у відставку.

Ми вимагаємо:

  1. Зобов’язати виробників харчової промисловості, які реалізують продукцію на вітчизняному ринку, використовувати упаковку лише з матеріалів, придатних для повторної переробки.
  2. Запустити локальну систему рециклінгу (збору пластикової тари, її переробки й повторного використання) в Києві до кінця зими 2017 року з подальшим масштабуванням на всі міста України.
  3. Створити адекватні законодавчі механізми регулювання системи рециклінгу, розробити й реалізувати відповідний закон, що має бути прийнятий парламентом до кінця 2016 року. Закону повинен враховувати успішний досвід запровадження системи рециклінгу в Німеччині й Данії, що ґрунтується на встановленні простих правил гри між виробниками, державою й споживачами (у вигляді введення заставної вартості тари).
  4. Невідкладно створити комітет громадського контролю за реалізацією системи рециклінгу пластикових відходів в Україні (спільно із сектором зелених технологій та екології Руху національного розвитку «Єдина Сила» та іншими реальними громадськими формуваннями й експертами).

 

Рух національного розвитку «Єдина Сила»

 

Чи потрібна українцям боротьба з корупцією?

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Про що без упину торочать усі українські політики, створюючи відповідне інформаційне тло в ЗМІ? Про реформи, звільнення полонених і, звісно ж, про очищення держави від згубного впливу кумівства, хабарництва й корупційних схем.

Замість конкретних результатів обговорюються абстрактні процеси, мало пов’язані з життям пересічного громадянина.

Відбувається підміна понять. Так, народ цілком справедливо прагне економічної розправи над злодійкуватими чиновниками й бізнесменами, сподіваючись, що відібрані в них гроші підуть на освіту, ремонт лікарень та інші соціальні потреби. А максимум, що можуть зробити політики, – це «забезпечити прозорість» і «внести зміни», абсолютно відірвані від реальності.

З осердям державної машини й урослого в неї олігархату пропонують боротися канцелярщиною.

Це дуже зручно: обираєш загальну тему, що не стосується життєво важливих потреб людини, закликаєш до праведного гніву, підігріваєш суспільну напругу й вуаля – населення опиняється під потужним інформаційним ковпаком.

Чомусь ніхто не говорить про те, як збільшити середню зарплату українця бодай до 1000 доларів (що сприяло б розвитку національної самосвідомості значно краще за всіляке антикорупційне базікання).

А от охочих до піару на політичних трупах корупціонерів хоч греблю гати.

Що ж, справа важлива й почесна. Проте корупція не є й ніколи не була найболючішою проблемою для нашого народу.

Хліба, не видовищ

Варто відмовитися розв’язувати проблеми, що не мають остаточного розв’язку, як одразу ж лунає перший сигнал: до порядку денного тобі тепер зась. Там скандали, інтриги, викриття, кабінетна гризня за «зірочки» й «батони».

Залишаєшся поза загальним трендом трохи довше, ніж належить, – ризикуєш отримати клеймо політично ненадійного елемента.

Та правда залишається правдою: чинний політичний режим відчуває інтуїтивно-ідеологічні настрої народу (щодо створення національної держави), але вперто ігнорує його практичні запити.

Нескінченні балачки – то будь ласка, а от дизайном життя звичайного українця влада займатися не хоче, не вміє й з певних причин не буде.

На щастя, тем для інтенсивного пащекування сила силенна. І найнебезпечнішою й найбезглуздішою з них є вічна дума про боротьбу з корупцією.

Вважається, що вбити цю мерзенну гідру дуже просто. Треба тільки зітнути одразу всі її голови: сформувати нові державні органи, змінити особовий склад правоохоронних структур – і справу зроблено.

Та без свідомого й масового запиту з боку народу, без конкуренції у виявленні великих корупційних мереж ця боротьба є лише телевізійним шоу, яке ми нині й споглядаємо.

Чисто там, де не смітять

Цей абсурдний постулат дуже люблять люди, які відповідають за чистоту, але не можуть впоратися зі своїми обов’язками.

Ленінські толоки за участю школярів, студентів, викладачів, медиків та інших бюджетників – продукт саме такого совкового мислення.

Чисто там, де прибирають, причому добре й регулярно. Ідеальний варіант – це коли в клінінговій сфері є декілька організацій-конкурентів. Вони не лише врівноважують ціни на ринку, але й змушують клієнтів підтримувати чистоту за допомогою адміністративних заходів.

Так само й з корупцією. Аби її перемогти, не треба морочитися з обсягом повноважень і чисельністю державних органів. Головне – наявність інстанцій (наприклад, ЗМІ, громадських комітетів, аудиторів, національних агентств і т.ін.), готових конкурувати за можливість розкривати корупційні схеми.

Чи є така конкуренція між незалежними українськими ЗМІ? Ні. Корупційних розслідувань вкрай мало, бо громадський інтерес до цієї теми дуже слабкий.

В Україні досі немає профільного антикорупційного ЗМІ, що працювало б за читацькою передплатою. Наше суспільство не готове фінансувати боротьбу з хабарництвом. І знаєте чому? Бо черговий удар по знеособленій корупційній системі навряд чи покращить життя конкретного українця.

Коли якийсь олігарх припиняє отримувати відкати за схемами, громадяни не починають більше заробляти, заощаджені гроші не інвестуються в перспективні державні проекти. Замість одного підприємця кошти отримує інший, але вже за результатами формальної участі в тендері.

І всі гучні корупційні скандали (ті ж розслідування про офшори), як правило, пов’язані не з вкраденими в народу грошима, а з розподілом ресурсів між панівною верхівкою (або з практикою централізації, якщо йдеться про посилення владної вертикалі).

ЕС та США дуже зацікавлені в очищенні наявних еліт, адже це зробить поведінку держави передбачуваною. Ось чому більшість корупційних розслідувань в Україні ведуться за рахунок західних грантів.

Але для середньостатистичного українця ця проблема зовсім не в пріоритеті. Людей не надуриш.

Про хлопчика Боббі, що гроші любив

Люди переймаються своїми прибутками, освітою й працевлаштуванням дітей, медичним забезпеченням та іншими прагматичними речами. Українці згідні давати хабарі вчителям і лікарям, відмазувати синів від армії. Словом, громадян цілком влаштовує корупція, що пронизує їхнє приватне життя.

Отже, влада декларує боротьбу з тим, що пересічні українці вважають нормою.

Дійсно, нащо займатися щоденним покращенням життя громадян, коли можна просторікувати про реформи, що змінять усе, мов за помахом чарівної палички?

Було б цікаво послухати звіт політиків про те, скільки робочих місць вони створили, скільки цільових інвестицій (а не кредитів на соціалку) змогли залучити для країни, скільки грошей допомогли заробити реальним платникам податків (а не бюджетникам).

Та, на жаль, наші чиновники можуть розповісти хіба про те, на скільки відсотків вони знову зрізали доходи приватного сектору, аби залатати дірки в бюджеті й повигравати цифрами в соціальному забезпеченні.

Розлючених пенсіонерів і бюджетників влада боїться більше, ніж невдоволених підприємців і їхніх найманих працівників. Тому що перші мають час на мітинги, а другі – ні. Перші ходять на вибори, а другі – на революції, та й то як туристи.

От і виходить: щоденні проблеми людей – то занадто складно, хай якось потім. На першому місці – боротьба з корупцією, реформи й перейменування міст. Бо саме це по-справжньому хвилює українців, правда ж?

__________________________________________________

13.07.2016

Почему в Украине не работает система утилизации пластиковой тары?

13735365_1123483671058434_1000694598_n

Чисто там, где убирают. Часто и тщательно.

Чисто там, где порядок является продуктом конкурентной борьбы за экономические блага, а сам процесс уборки не сопровождается социальной стигматизацией.

В Украине и с первым, и со вторым пунктом существуют явные проблемы.

Во-первых, убирать мусор – это дело низших слоев общества. Не так ли? В Украине нет никакой кастовой системы, однако родители пугают детей одинаковой фразой: «Вот не будешь хорошо учиться – станешь дворником». Хотя это утверждение далеко от правды.

Вот поэтому в стране до сих пор проводится столько массовых субботников, привитых нам совком. А субботник – это ничто иное, как принуждение к социально презираемому труду.

Где же тут взяться гражданской ответственности, пониманию основ перерабатывающей промышленности, готовности добровольно сортировать мусор и контролировать клининговые организации?

Во-вторых, очевидно, что в конкуренцию за чистоту нужно вовлечь не только предприятия, но и рядовых украинцев. И этот момент совершенно не реализован. В идеале за клиентов должны бороться несколько клининговых компаний. Да, пока наш рынок для этого не созрел, но государство давным-давно могло запустить механизмы поддержки чистоты, которые бы способствовали развитию европейского потребительского сознания.

Так, одним из «мусорных бичей» Украины являются пластиковые бутылки. Именно ПЭТ тара составляет основу всех помоек, где бы те ни находились: во дворах, на обочинах дорог или прямо посреди улиц и пешеходных зон.

Актуальность этой проблемы не требует особых доказательств, особенно после пожара на львовской свалке. Когда проблемы не решаются ни на уровне государственных органов, ни на уровне общества, рано или поздно жди трагедии.

Нынешние масштабы производства пластиковой тары и мизерные объемы её повторной переработки ставят вопрос ребром: либо мы соглашаемся на то, чтобы и дальше усложнять жизнь следующим поколениям украинцев, либо запускаем адекватные общественные механизмы поддержания чистоты.

Мусорная математика

За год в Украине производят немного меньше миллиарда пластиковых бутылок. А на повторную переработку идет всего 5% (хотя некоторые отечественные предприятия говорят о 10%). Остальное попадает на свалки, накапливается, а потом горит, да так, что для тушения необходима авиация.

Так происходит потому, что Украина катастрофически отстает от общего для западных стран тренда рециклинга. Пока мы думаем, как создать механизмы раздельного сбора отходов, там уже идет речь о том, чтобы обязать производителей использовать только те материалы, которые подлежат вторичной переработке.

Ну так вот, самый быстрый способ изменить ситуацию с ПЭТ тарой – это ввести залоговую стоимость на каждую пластиковую бутылку.

Коммерческая цена новой 2-литровой бутылки (предложений море, достаточно загуглить) – порядка 1,8-2 гривен. Справедливая залоговая стоимость может составить 30-40% от этой суммы. То есть за возврат пластиковой бутылки в идеальном состоянии потребитель получал бы 70-80 копеек.

Удивительно, но на законодательном уровне уже вносилось предложение о введении залоговой стоимости на пластиковую тару. Его автором стал Виктор Балога. Невзирая на довольно популистский смысл правок, которые нардеп призывал внести в закон «Об отходах», направление было выбрано правильно. Но в начале 2014-го предложение зарезали на комитете, а в конце того же года и вовсе отозвали.

А воз и ныне там.

Всего лишь политическая воля

В 2014 году критики увидели в законопроекте Виктора Балоги все слабые места системы народного рециклинга пластиковых бутылок. Но если бы депутаты действительно боролись за результат, то нашли бы ответы на возражения и в конце концов заставили эту инициативу работать.

Но тогда было не до того: сначала президентские выборы, потом парламентские, и всё это на фоне разгорающейся войны. Но с тех пор ситуация не меняется. Между тем пропасть в развитии между Украиной и Европой продолжает увеличиваться именно из-за отговорок типа «политической нецелесообразности» и крылатого #неначасі.

Теперь всё по полочкам.

Первая проблема, связанная с введением системы повторного использования ПЭТ тары,– отсутствие экономической выгоды для производителей. Им намного проще не заниматься переработкой, а просто заваливать магазины своими напитками, не думая о последствиях.

Именно это и стало главной претензией профильного парламентского комитета к самой идее рециклинга пластиковых бутылок: мол, в итоге за всё придется платить конечным потребителям, а толку для страны, учитывая уровень её технического развития, никакого.

Но это совершенно не так. Такой подход ведет к бессовестному использованию общей окружающей среды как актива собственного предприятия. Ведь рост объема мусора, который может гореть и выделять токсические вещества, и так бьет по кошелькам рядовых украинцев. Только на кону не дополнительная гривна на утилизацию, а десять, которые идут на лекарства и борьбу с катастрофами.

Короче говоря, рынок среагирует правильно, и если при условии возвращения тары цены вырастут максимум на 5-7% от общей стоимости товара, то почему бы не проявить политическую волю? Потому что неформальные лоббисты не позволяют?

Может, отечественному олигархату просто не хочется модернизировать морально устаревшее производство? Если так, тогда ясно, почему любая зеленая инициатива в сфере пищевых технологий наталкивается на столь сильное сопротивление со стороны законодателя.

Тут речь идет о тонкой грани между интересами бизнеса и потребителей. Но в данном случае приоритет должен быть отдан национальным интересам украинцев, а предпринимателям придется принять новые правила игры. Но это не игра в одни ворота: чтобы система заработала, рядовым гражданам тоже нужно будет приложить усилия.

К тому же рециклинг дает возможности для развития новых предпринимательских ниш, так что выгода от этой реформы для всех будет намного больше временных потерь.

Вторая проблема – инфраструктура. Законопроект Виктора Балоги оперировал общими фразами, которые не давали понимания самой системы сбора, утилизации и возврата залоговых средств, что пошло на руку парламентариям, скептически настроенным в отношении зеленых технологий.

На самом деле существует довольно много моделей устройства инфраструктуры работы с ПЭТ тарой. Учитывая опыт Дании, Германии и Нидерландов, можно смело сказать, что на этом рынке возможны как стационарные пункты приема тары (на базе уже существующих частных или коммунальных предприятий), так и различные варианты полуавтоматических или автоматических систем.

По сути, для запуска системы рециклинга необходимо только добиться нанесения на пластиковые бутылки специальных штрих-кодов, по которым будет происходить идентификация тары и списание средств (в случае отправки бутылок на повторное использование), и ввести понятную шкалу оценки ПЭТ тары, не подлежащей прямому повторному использованию.

В итоге потребители (или те, кто и сейчас занимается сбором пивных бутылок) будут экономить/зарабатывать, возвращая пластиковую тару, предприятия станут получать своё производственное сырье обратно, а сбор и доставку тары обеспечат мобильные и стационарные пункты.

Третья проблема – кризис перехода. В Украине уже есть компании, которые занимаются утилизацией ПЭТ тары. Они готовы её покупать, но только при хоть каком-то подобии автоматической сортировки.

Эту информацию я получила не из Интернета, а непосредственно от нескольких утилизационных заводов в Киевской области. Что очень важно, ведь даже небольших ресурсов этих предприятий достаточно, чтобы запустить первые схемы утилизации в крупных городах и показать работоспособность рециклинга ПЭТ тары в Украине.

Мы же прекрасно понимаем, что даже при целевой помощи европейских стран, на которую особо рассчитывать не приходится, быстро перевести страну на отточенную систему рециклинга пластиковых бутылок будет довольно трудно.

Поэтому всё необходимо делать постепенно. Если государство (в лице народных избранников и членов правительства) не может ничего инициировать в этой сфере, значит, необходимо самим создать прецедент локально работающей системы рециклинга и масштабировать его на всю страну. А потом – пусть легализируют, но уже под общественным контролем, чтобы и это начинание не превратилось в денежное корыто для кого-то из олигархов.

Это вполне реально. Нужно только обзавестись парой аппаратов по сбору ПЭТ тары и найти партнера среди торговых сетей и производителей напитков. И я бы хотела сконцентрировать внимание общественности на создании такого успешного прецедента.

* * *

Всё идет к тому, что нужно будет привезти аппарат и показать, что сбор и последующая утилизация ПЭТ бутылок – это не жизнь на Марсе. Уже понятно, что тот, кто озвучивает тему, и будет единственным потенциальным исполнителем. Выполнение задачи и месседж здесь неразрывно связаны, поэтому если хотите присоединиться к этому кейсу – стучитесь в социальных сетях, будем выдумывать велосипед.

Вот только интересно, почему же так сложно делать Украину европейской страной хотя бы в простых мелочах, а не ждать, пока её по мановению волшебной палочки примут в семью культурно развитых государств?

Почему эта и многие другие актуальные темы находятся за пределами оптики наших властей?

________________________________________________

18.07.2016

 

Борг поколінь: маніфест проти закріпачення української молоді

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Можна з усією впевненістю сказати, що наразі жоден значний політичний діяч нашої країни не може взяти на себе тягар відповідальності за долю вітчизняної молоді. Майже десять років поспіль українські можновладці жертвували майбутнім свого народу заради збереження власних позицій і соціального статусу.

Про це красномовно свідчить динаміка державного боргу України, розміщена на сайті Мінфіну. Оприлюднені дані є беззаперечним доказом неадекватної поведінки уряду в умовах економічної кризи й неоголошеної війни.

Держава позичає кошти без чіткого й реалістичного плану їх повернення, що б не вимагав оголошення дефолту чи доброї волі західних партнерів.

І при Ющенку, і при Януковичі уряди прагнули лише продовження власного політичного життя. У цьому нова владна команда нічим не відрізняється від попередніх. На корпоративно-корупційний режим Петра Порошенка, що прийшов на зміну кримінальному правлінню Віті Межигірського, не вплинула навіть війна. Сьогодні більшість політиків поводяться так само, як у докризові часи.

Складається враження, що очільники держави взагалі не переймаються майбутнім, у якому українцям доведеться розраховуватися з державними боргами з власних кишень. На практиці це означатиме посилення податкового гніту, тотальне зменшення витрат на соціальний сектор, масове безробіття, закриття інвестиційного поля для вітчизняного бізнесу та блокування євроінтеграційних намірів народу на невизначений період.

За підрахунками експертів, за минулий рік держава отримала в борг загалом близько 9 мільярдів доларів. Ці кошти, надані МВФ та іншими міжнародними кредиторами, були витрачені на погашення минулих позик.

Наприкінці року державний борг виріс до одного трильйона гривень (з 39% до 68% ВВП). Девальвація національної валюти остаточно підштовхнула країну до межі дефолту.

Якщо Україна продовжить брати кредити й не припинить друкувати гривні для покриття дефіциту бюджету й підтримки державних компаній, їй загрожує економічний крах, за який віддуватиметься вже новий уряд. Якщо ж цього не станеться, кредити віддаватимуть сьогоднішні студенти.

Таке правило кожного українського уряду: жертвуй молоддю, клади на її плечі тягар, який сам ніколи не носив, заплющуй очі на розкрадання бюджету – і досидиш у своєму кріслі до останнього дня каденції.

Та очевидне нехтування правами реальної соціальної меншини, якою в Україні є молодь, довго не триватиме. Усьому є межа, особливо навантаженню, яке можуть витримати ровесники незалежності, не покидаючи країну.

Зараз у мережі точиться багато розмов щодо можливого соціального вибуху, викликаного наступним етапом девальвації національної валюти, масовими звільненнями бюджетників і тотальним збідненням українців.

Неважко здогадатись, що соціальна база так званого “третього Майдану”, за розробку якого радо візьметься російська агентура, вже готова. І це не пенсіонери, солдати чи безробітні, а молоді підприємці, робітники та студенти – пасіонарії, які розуміють, що саме їм доведеться десятиліттями витягувати країну з глибокої прірви.

Геронтократія та інтереси молоді 

Найактуальніше партійне гасло для сучасної України – відомий вислів Вацлава Гавела “краще 5 років помилок, ніж 50 років саботажу”.

Мало хто звертає увагу не вікове виродження вітчизняної влади. Але саме воно стало однією з причин деструкції державного апарату, що призвела до втрати Криму й війни на сході.

Коли розпочалася революція гідності, українському прем’єр-міністрові було 65 років, спікерові парламенту – 67, а президентові – 63 (середній вік трьох головних високопосадовців – 65 років). Державою керували люди, які дві третини життя провели в СРСР, сформувалися за часів радянської влади й були носіями номенклатурного світосприйняття.

Зараз середній вік осіб, якій займають ті самі посади, – 42 роки. І це закономірно. Адже омолодження влади – результат перетворень, запущених суспільством рік тому.

Проблема полягає лише в тому, що нова команда так само страждає на головну ваду українського політикуму – безвідповідальний популізм (з загальним соціально-демократичним ухилом), що супроводжується хворобливою схильністю до отримання позик (для імітації справної роботи).

Нехтування цим принциповим моментом – фатальна помилка сьогоднішньої влади, що може дорого їй коштувати. Бо розраховуватись за державні борги будуть не пенсіонери й бюджетники (котрим загрожує лише загальне погіршення якості життя), а саме самозайняте населення та студентство, яке за 3-4 роки почне свій професійний шлях.

Та оскільки переважна більшість (до 90%) молодих спеціалістів з вищою освітою розглядають можливість працевлаштування за кордоном або й узагалі прагнуть назавжди покинути батьківщину, бажання перекласти на них відповідальність за проведення болісних змін у майбутньому є очевидною дурістю.

Сьогодні молодь зацікавлена в реальній економічній лібералізації країни (аби більше не брати кредитів), відкритості державних інститутів і подоланні корпоративного кумівства, на якому ґрунтується велика корупція.

Не війна, а саме невиконання трьох вищезазначених умов, демотивує наступне покоління. Молодь може витримати будь-які випробування, тільки якщо точно знатиме, що врешті-решт позбудеться геронтократичного режиму олігархів.

Бо подекуди внутрішні вороги небезпечніші за зовнішніх.

Чистимо карму

11255412_1445604265750375_5715764877381542708_n

Екологічність – тенденція, що впевнено простує світом: дизайнери створюють одяг з натуральних тканин, кращі ресторани пропонують гостям органічні страви, а архітектори працюють над еко-проектами майбутнього. Водночас все більше глобальних подій – музичних, гастрономічних і навіть кінофестивалів – вибирають еко-орієнтацію, пропонуючи своїй публіці проводити час не тільки весело, але й корисно. Що на цьому терені маємо ми, українці?

На жаль, наша країна за світовими тенденціями не встигає. І справа не в тому, що ми знайшли якийсь ефемерний власний шлях. Просто зона комфорту звичайного українця обмежується межами його власного дому, і це факт. І якщо на вирішення критичних політичних питань об’єднуючого потенціалу вистачає (досвід наших революцій промовисто свідчить про це), то екологічні проблеми не знаходять відгуку в суспільстві – не в останню чергу через низький рівень економічного розвитку.

Проявляється це в кожному з нас – від найвищого чиновника і до простого українця. Тому Україні ще далеко до втілення таких загальнодержавних програм, які ефективно впроваджуються в ЄС. Згадані ініціативи спрямовані на подолання енергетичної, а передусім вуглеводневої залежності. Так, на Лісабонському саміті у 2007р. Європа прийняла рішення про поступову відмову від вуглеводневої енергетики взагалі. До 2020р. ЄС планує довести долю відновлюваних джерел енергії до 20% (з 7% нині – щоправда, за даними 2007р.), а до 2050р. – зменшити частку вуглеводнів до менше ніж 50% енергії.

Отже, поки Європа зачинає третю глобальну науково-технічну революцію, ми заледве замислюємося про встановлення окремої сонячної батареї чи вітряка. Воно й зрозуміло: у країні, де для більшості придбання енергозберігаючої лампочки викликає труднощі, говорити про сучасні екологічні технології, мабуть, зарано… Зате любов до використання позашляховиків у міських умовах – це, звісно, «своє, рідне».

Держава так само, як багато десятиліть тому, намагається відродити важку промисловість, що є складовою звичної для нас радянської моделі економічного розвитку. Ця ж модель базується на ідеї невичерпності ресурсів і необмеженості впливу людини на природу. Говорити ж про так званий «зелений ріст» (green growth), проголошений свого часу південнокорейським президентом Лі Мьон Баком, у нас просто смішно – при чому не тільки у владних колах, які про цей курс нічого не знають, але й у масштабах усієї країни загалом, більшість населення якої ставить на чільне місце зовсім інші питання.

До чого це призведе – відповідь очевидна. Далі «радянських досягнень» ми не підемо. Бо саме рівень екології та підхід до навколишнього середовища є індикаторами рівня росту економіки та побутової культури.

На жаль, недбале ставлення до природи та її ресурсів є характеристикою не лише нашої економіки чи якихось загальнодержавних показників. Носієм цього «вірусу», що знищує нас через руйнування навколишнього середовища, є майже кожен українець.

Такий стан справ неприпустимий. Потрібні зміни.

Певним кроком в цьому напрямі є нові тарифи на комунальні послуги. Звісно, вони стануть непосильним ярмом для багатьох українців. Проте з іншої, екологічної точки зору, такі зміни матимуть свій ненульовий ефект, бо висока вартість комунальних послуг завжди веде до більшої заощадливості громадян. Так, поки українці, незважаючи на свій економічний рівень, нехтували економією, «багаті європейці» були дуже обережними. За кордоном досі не гидують навіть мити посуд у тазку, а утеплювати під’їзди та ставити сонячні батареї – і поготів. Зуби там чистять, набираючи воду в склянку. А в Японії навіть створили спеціальні зливні бачки, що працюють на воді, використаній після вмивання (рідина потрапляє туди просто з раковини).

А от українців сумнозвісна радянська система споживання поколіннями привчала до необдуманого користування комунальними благами – можливо, намагаючись цим виправдати глобальні дефіцити інших благ, можливо, ще для чогось. У будь-якому разі коли людина неадекватно дешево отримує будь-що, вона не замислюється над тим, скільки це «дешево» коштує насправді.

Ця традиція, що до певного часу підтримувалася і в сучасній Україні, не могла призвести до будь-яких позитивних результатів, тим більше в екологічній царині. Для порівняння: якщо житель Антверпена щодня споживає 85 літрів води, Амстердама – 100 літрів, спекотної Барселони – 106, то пересічний киянин – 45о літрів, уявіть собі!

12571283_980506285332628_246010484_n

Чи зумовлений такий об’єм споживання якимись об’єктивними чинниками? Аж ніяк – для надміру немає ні необхідності, ні купівельної спроможності. Все це – «плоди» цілеспрямованої політики, що протягом десятиліть монтувалася в свідомість українців.

За класичним визначенням австро-американського економіста та соціолога Йозефа Шумпетера, шлях до інновацій завжди лежить через катастрофу. Що ж – можливо, саме нова цінова політика стосовно комунальних послуг стане таким деструктивним елементом.

Принаймні говорити про високу зацікавленість в екологічних проблемах з боку самого населення не доводиться. Добровільна участь наших громадян в екологічних заходах – це, на жаль, скоріше ідея для нового фантастичного блокбастеру, аніж реальний стан речей. Тому набагато більше надій покладається на ті одиниці справжніх еко-активістів, що здатні власним прикладом створити ажіотаж та привернути увагу до важливих проблем навколишнього середовища. Пропаганда екологічно свідомого способу життя, екологічна реклама, аж до поширення креативних «повісток на суботник» – все це виглядає найбільш дієвими засобами в нашій боротьбі з власною байдужістю та звичками заради спільного зеленого майбутнього. Цивілізований світ давно зрозумів необхідність повернення до природи, і наше завдання – не залишатись осторонь, занурившись по вуха у вирішення особистих, «більш важливих» проблем.

Як цього досягнути? Лише одним шляхом – власною участю. Тільки коли в країні буде критична маса небайдужих громадян, ми зможемо розраховувати не просто на успіх, але на справжнє «екологічне диво». Тільки коли якомога більше українців долучаться до «очищення карми» і хоча б один раз власноруч приберуть сміття, яке вже стало повноправним членом нашого довкілля, тоді можна очікувати на зміни.

Якщо влада не проявляє зацікавленості в даному напрямку, справу в руки мають взяти громадські екологічні організації. Екологічний спосіб життя у всіх його проявах – як економія природних ресурсів, як турбота про життєвий простір, що не обмежується домом, та хоча б у вигляді викинутого в смітник папірця – має стати складовою частиною нової свідомості українця, готового турбуватись про те, щоб передати рідну землю своїм дітям та внукам у придатному для життя вигляді. І якщо ні самі громадяни, ні держава з цим завданням впоратися не можуть, його треба доручити тим, хто дійсно спроможний і готовий це зробити. Треба усіма можливими засобами розширити зону комфорту українців, змусити їх самих брати на себе відповідальність за дім, двір, вулицю, місто, державу.

Лише власні переконання в майбутньому спонукатимуть громадян не смітити та з огидою дивитись на стихійні звалища. Бо поки відповідальність за навколишнє середовище не стане складовою українського менталітету, всі екологічні розмови й надалі будуть вестися у звичних для нас темно-сірих тонах.

 

________________________________________________

30.03.2015

 

Межа напруги

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Українська політика завжди трималася на конкуренції між регіональними кланами. Та з плином часу класична конфронтація між Дніпропетровськом і Донецьком деформувалася й після останніх подій перетворилася на багатовекторний конфлікт інтересів.

Київ як столиця, де розташовані основні політичні інститути держави, раз по разу ставав ресурсом, а не самодостатнім політичним суб’єктом у черговому клановому протистоянні.

Таку саму позицію змушені були займати й інші великі міста, неспроможні конкурувати з двома найсильнішими гравцями – Одеса, Харків, Львів…
Коли ж столиця й решта потужних регіонів намагалися отримати свою частку реального політичного впливу, потіснивши кланові еліти, в Україні щоразу спалахувала революція.

Та після Євромайдану карта регіональних сил кардинально змінилася. Донецьк і Луганськ стали окупованою зоною, що загрожує територіальній цілісності країни перспективою прямого військового вторгнення. Дніпропетровськ перетворився на “браму центральної України”, під контролем чи принаймні значним впливом якого, з огляду на персональні стосунки Ігоря Коломойського з місцевими лідерами, опинилися ще дві військово уразливі області – Харківщина й Одещина.

Враховуючи таку складну регіональну конфігурацію, важко спрогнозувати, які наслідки може мати загострення конфлікту між центральною владою й наразі найпотужнішим місцевим кланом країни. А от стратегії поведінки сторін передбачити неважко.

Залишиться тільки один

Стратегія команди президента, на якого впливають і довірені олігархи, і громадські активісти з БПП, які, на відміну від перших, дійсно прагнуть повернути державні активи під контроль України, полягає в тому, щоб поступово ослабити регіональних олігархів і, врешті-решт, побудувати сяку-таку державну вертикаль.

Очевидно, що як країна Україна вже сформувалася, але до створення справжньої держави як ефективного апарату примусу, необхідного для конструювання адекватного правового поля, нам іще дуже далеко.

Тому в державницькій стратегії президента є резон. Проте вона викликає жорсткий супротив вітчизняних олігархів, адже передбачає обмеження їхніх економічних можливостей за допомогою політичних інструментів. Але цей опір можна здолати, бо бізнес-магнати, які постійно воюють одне з одним за ресурси, цілковито позбавлені “класової свідомості”.

Тому коли держава цілеспрямовано діє проти конкретного олігарха, у контрнаступ іде тільки він сам та підконтрольні йому структури. Решта бізнесменів мовчать, сподіваючись згодом поживитися уламками імперії конкурента.

Та раціональний державницький підхід має свою ахіллесову п’яту. Проблема полягає в тому, що сам Петро Порошенко – основний провідник цієї ідеї – також є олігархом і має відповідне оточення.

Саме тому наступ президента на іншого бізнес-гіганта Ігоря Коломойського набуває присмаку корпоративних розбірок, в яких опоненти тільки й роблять, що називають одне одного провокаторами й російськими диверсантами.

Якої ж стратегії дотримується губернатор Дніпропетровської області? Досить радикальної: у разі будь-якого різкого руху з боку столиці, Ігор Коломойський готовий розпочати процес остаточної федералізації України, прикриваючись вимогами забезпечити обіцяну економічну децентралізацію й передати повноваження на місця. Саме для повторного проголошення таких тез проводять дніпропетровське віче. Фактично це старт прямого політичного протистояння по лінії Київ-Дніпропетровськ.

Найближчі перспективи

Отже, ми на порозі виникнення ДНР №2 всередині держави, але вже через вітчизняних політиків.

При цьому слід зазначити, що, незважаючи на наявність власних збройних формувань, парамілітарних структур і значного капіталу, сьогоднішня дніпропетровська еліта не в змозі самостійно конкурувати з Києвом, а тому використовуватиме інші критичні регіони. Перш за все, йдеться про Харків, меншою мірою – про Одесу.

Якщо зв’язка “Коломойський-Кернес” спрацює, і федералізація стане вимогою не тільки дніпропетровських, а й харківських політиків, столиця буде змушена піти на будь-які домовленості з регіонами, аби остаточно не втратити контроль над ситуацією.

Як свідчить історія “Українського фронту”, створеного за ініціативою Михайла Добкіна та Геннадія Кернеса у відповідь на київські події минулої зими, такий сценарій цілком реальний. Отже, виникає ситуація політичного пату.

Якщо Київ відмовиться від наміру повернути державну власність та обмежити владу олігархів, перемогу, де-факто, здобуде Дніпропетровський клан, а Петро Порошенко перетвориться на пізнього Віктора Ющенка. Тоді в БПП відбудеться остаточний розкол і формування антиолігархічної сили.

Якщо ж Київ не піде на поступки, виникне загроза фактичного розпаду України, зміцнення позицій сепаратистів на сході й виникнення нових “народних” республік.

А все через боротьбу двох логік розбудови держави – зіткнення олігархічного альянсу з бюрократичним класом, сформованим з іншого олігархічного альянсу.

Та є проблема: еволюційний державницький конфлікт відбувається не у відносно спокійний час, а в розпал важкої війни з потужним агресором. А тому ми всі стаємо заручниками цієї конфронтації.

Тож кожен українець зацікавлений у тому, щоб вона закінчилася якомога швидше й бажано без повного знищення однієї із сторін.

Адже ми вже знаємо, що відбувається з Україною, коли в державі зникає політична конкуренція, а натомість з’являється “єдина дисциплінована сила”.

_________________________________________

25.03.2015

 

Територія страху

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Після номінального припинення вогню між Києвом і сепаратистами рівень напруги в українському суспільстві так і не зменшився. Повсюдно лунають заяви про тимчасовість миру й необхідність постійної й загальнообов’язкової підготовки до війни.

Звісно, до такого вектору публічної риторики громадян свідомо підштовхують влада й вітчизняні аналітики, які прагнуть привернути максимум суспільної уваги до військових реалій, потреб української армії та протидії можливим провокаціям.

Але здебільшого посилення напруги викликає не конструктивна державна стратегія, спрямована на збільшення оборонних можливостей країни, а терористичні дії прибічників сепаратистського руху, які ведуть власну збочену партизанську боротьбу в мирних регіонах України. Вибухи в Харкові, Одесі, Запоріжжі та населених пунктах українського Донбасу змушують мільйони наших співгромадян постійно боятися за свої життя. Допоки існують терористичні групи на зразок “Харківських партизанів”, що спокійно розміщують інформацію про методи організації терактів у соціальній мережі “Вконтакте”, жоден українець не може почуватися в безпеці.

Страх перманентної терористичної загрози в перспективі може привести до багатьох трагічних наслідків: культивування практики публічної помсти, збільшення кількості радикалів і гальмування демократичного поступу народу. Щоб цього не сталося, життєво необхідно зрозуміти, чого насправді прагнуть терористи? І головне – збагнути, як не допустити виконання їхніх цілей.

 

Чого хоче ворог?

Основна мета сепаратистських терористичних об’єднань полягає в послідовному знищенні найавторитетнішої в Україні суспільної групи – волонтерів, до числа котрих увійшли найактивніші учасники революції гідності. Ідеться не стільки про фізичне знищення, скільки про понятійну нейтралізацію як добровільного громадянського руху. Терористи намагаються залякати активістів під час масових заходів, як це сталося 22 лютого в Харкові, унеможливили безпечну політичну діяльність патріотичних організацій. Яскравий приклад – листопадовий вибух у харківському пабі “Стіна”, де зустрічалися активісти націонал-патріотичних сил міста.

Крім того, кожний теракт суттєво шкодить іміджу держави, адже в будь-якому разі викликає ріст невдоволення діями влади. З одного боку, збільшується кількість осіб, які прагнуть знайти найпростіший вихід з ситуації – розширити легітимні репресивні можливості чиновників і правоохоронців для протидії терористам. Таких громадян умовно можна назвати “яструбами”. З іншого боку, поповнюється армія “голубів”, для котрих навіть найганебніший мир кращий за війну. Представники цієї групи виступають за перемовини з терористами й виконання будь-яких їхніх вимог, аби лише припинити злочинне свавілля.  Проблема “яструбів” полягає у тому, що за їхнім сценарієм влада отримує критичну кількість важелів впливу. А як свідчить уся історію української незалежності, необмежені повноваження зазвичай використовуються не для реальної боротьби с тероризмом, а для переслідування політичних конкурентів і збереження власних статків. У “голубів” інший мінус: вони несвідомо стають зброєю у руках терористів, дискредитуючи українську державу, нездатну зупинити кровопролиття. При цьому будь-який масовий протест проти ведення війни, спричинений терактами й ростом суспільного страху, владою буде розцінюватися як провокація, яку організовано проросійськими політичними силами й прибічниками сепаратистів. А значить, зворотній зв’язок між громадянами й очільниками держави ризикує остаточно перетворитися на “зіпсований телефон”. І тоді на нас чекає нова революція, яка дійсно може бути використана Москвою для знищення суверенітету й феодального роздроблення України.

Звісно, така перспектива не є неминучою.

Але всім нам необхідно усвідомлювати, що побічні ефекти ситуації на Донбасі – а теракти, на відміну від гарячої фази війни, можуть тривати десятиліттями, – справді можуть призвести до нової революції чи масових репресій.

Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до останніх подій у Росії.

 

Неприємний фон

Найгучніший тривожний дзвінок –  убивство Бориса Нємцова, яке адекватні російські аналітики трактують як політичне замовлення. Але де-факто напад на відомого опозиціонера – це справжній теракт, покликаний залякати всіх російських вільнодумців і почати нове коло персональних політичних переслідувань. Агенти Кремля, які вбили Бориса Нємцова, та виконавці терористичних операцій в Україні – ментально, а може, й організаційно тотожні злочинці, заточені на сіяння страху. Системний тероризм став дійсністю не тільки для нашого громадянського суспільства, а й для російського народу. Але стратегії боротьби за збереження здорового глузду в нас зі східними сусідами різні. Незважаючи на надважкий лютневий фон, ми маємо за будь-яку ціну захистити надбані демократичні механізми впливу на владу, створені інститути громадянського суспільства й активний патріотичний клас. Провокації повинні зупинятись достатньою та контрольованою, а не надмірною силою. В будь-якому іншому випадку ми ризикуємо скотитись до авторитаризму російської якості.

У сусідів інша, більш складна місія – знищення злочинного авторитарного режиму, відповідального за загибель тисяч українців і росіян та понівечене майбутнє всіх без винятку мешканців РФ. І детонування Москви та 50-тисячний марші пам’яті Бориса Нємцова засвідчили готовність російського народного авангарду чинити супротив диктатурі. Проте головне завдання маємо спільне – подолати страх, що віддаляє нас від справжньої свободи.

Та, мабуть, Україні впоратися з ним буде легше. Бо після 2014 року залякати нас силою не так уже й просто.

________________________________________________

04.03.2015

Про політику й партії нового типу

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

На відміну від української мови, в англійській є два слова на позначення різних видів політики: politics – боротьба за владу шляхом виборів, революцій, ресурсної конкуренції. Та policy – стратегія діяльності політичних гравців, які в цій боротьбі перемогли.

Українці добре знають, що таке politics: нескінченні політичні кампанії, протистояння між так званими політсилами, революції й таке інше. Але не мають жодного практичного уявлення про policy.

 

І не дивно. Українські партії чудово вміють боротися за владу легальними, а частіше нелегальними засобами. Але завершуються вибори – і щоразу виникає відчуття, що замість того, щоб розробляти перспективний план діяльності в різних суспільних сферах, політики продовжують змагатися за вплив і доступ до адміністративної ренти. Ані партії, ані їхні лідери не оприлюднюють жодних реальних стратегічних завдань, що повністю нівелює весь реформаторський потенціал влади ще до початку її роботи.

 

Який дім можна побудувати без хоча б концептуального плану? Правильно, халабуду.

 

Проблема реформ, а точніше їх відсутності, про яку почали говорити вже не тільки конкуренти сьогоднішньої влади, а і європейські партнери, полягає в тому, що у влади немає й від початку не було стратегії реалізації державних перетворень. Адже для українських політиків та олігархів, які їх утримують, існує лише площина politics, а не policy.

 

Під час електоральних змагань партії думали лише про перемогу, а не про те, що буде після неї.

 

Після виборів владі теж не до плану реформ: перебування на верхівці кожен чиновник використовує щоб забезпечити собі фізичне й політичне виживання в майбутньому. То навіщо можновладцям ламати корумповану систему, якщо вона дає їм колосальні прибутки?

 

Так і живемо: бюджети політсил та їхніх лідерів, прямо чи опосередковано, поповнюються за рахунок обкрадених платників податків, які змушені обирати лише між тими партіями, котрим по кишені масштабні політичні кампанії, ефірний час провідних телекомпаній і місце на перших шпальтах центральних видань.

 

Зрозуміло, що це замкнене коло рано чи пізно розірветься, бо держава просто не витримає нескінченного викачування ресурсів без підживлення систематичними реформами й новою кров’ю в політикумі й чиновницькому корпусі.

 

Постреволюційні парламентські вибори довели, що в суспільстві назріла гостра необхідність змінити обличчя української влади. Саме звідси неочікуваний успіх “Самопомочі” й “Народного фронту” – нового бренда зі старим складом, а також загальна мода на введення до партійних списків журналістів, військових, вуличних активістів та інших діячів “непарламентської” статури.

Цей олігархічний ребрендинг політсил спрацював, але відсутність у партій реальної, а не показової стратегічної начинки, policy, змусить і політичних гравців, і виборців принципово змінити тактику поведінки.

 

Кінець популізму: як відділити зерна від полови

У будь-якій сучасній розвиненій демократії метою створення партії, політичної групи, організації  є боротьба за владу, необхідну для реалізації конкретних, зрозумілих, раціональних і підтримуваних електоральною більшістю дій.

 

В Україні ж ледь не кожен партійний проект – це або взагалі “підставна компанія”, або зграя звичайних популістів, які пишуть неадекватні передвиборчі програми і завалюють народ тоннами обіцянок.

 

Виникає питання: як серед такого політичного смітника віднайти організації, що в майбутньому можуть стати провідниками реальних змін? Потрібен чіткий критерій. І найкращим показником є наявність чи відсутність ефективних довготривалих партійних проектів, спрямованих на розв’язання конкретних проблем певної соціальної групи чи громади загалом.

 

Круглі столи – це не проекти, а балаканина. Законодавчі ініціативи партій – це не проекти, а мрії активістів. Мітинги й демонстрації – це не проекти, а здебільшого чистий піар. Проект – це коли політсила за власні кошти – членські й благодійні внески – надає студентські гранти на закордонне навчання, пропонує безкоштовні юридичні консультації, займається реалізацією програм, до яких не доходять руки в держави – від дослідження рівня екологічної забрудненості промислових центрів до утриманням притулків для тварин.

 

Партії повинні вчити населення заробляти гроші й залучати спонсорів до втілення суспільних ініціатив, виконуючи функцію фінансових менеджерів свого електорату.

 

Саме перманентні проекти найкраще демонструють, що робитиме політсила, прийшовши до влади.

 

Якщо до виборів партія займається фарбуванням мостів, встановленням дитячих майданчиків, розповсюдженням рекламних флаєрів, відверто розрахованих на ідіотів, то чого, крім популізму, можна від неї чекати після перемоги? Нічого…

 

Здавалося б, у країні існує десяток великих партій зі значними бюджетами й регіональними структурами, що мають фінансові й організаційні можливості для виконання суспільно важливих проектів. Однак вони нічого не роблять, і якісний рівень партійної політики залишається десь на рівні середини 90-х років. З одного боку, відсутність постійних проектів, якими б партії займалися, незважаючи на свої рейтинги, свідчить про надвисокий рівень внутрішньої корупції в структурах політ сил – “відкатоорієнтованість”, брак ефективних партійних менеджерів, низький інтелектуальний рівень партійних функціонерів. З іншого боку, така ситуація пояснюється нульовою конкуренцією на досить закритому ринку, спричиненою відносною монополією на рекламні ресурси.

 

Та все дуже швидко змінюється. У стані війни держава відчуває брак мотивації та здорового глузду в політиків набагато гостріше, ніж у мирний час, а тому починає блискавично переосмислювати свої потреби. Крім того, у країні постійно зростає інтернет-аудиторія, що дає можливість починати ефективні виборчі кампанії з набагато меншими ресурсами.

 

Отже, вже скоро на вітчизняний політикум чекають серйозні зміни. Морально застарілі популісти відійдуть у небуття, давши дорогу молоді, для якої Україна – це кровна Вітчизна, а не банкомат, напханий “зеленню”.

________________________________________________

06.02.2015

Чи можна створити дієві громадські організації в Україні ?

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Тема ефективності роботи громадських організацій у нашій країні дуже непроста й болісна. Попри прямі законодавчі обмеження, 9 з 10 таких структур в Україні працюють лише на збільшення прибутків свого керівництва.

 

Молодіжні організації та професійні товариства, партії (теж буцімто «неприбуткові» за законом) та консультаційні громадські об’єднання при органах влади, благодійні фонди та суспільні рухи – усі прагнуть не реалізації офіційно визначених статутних цілей, а насамперед грошей. Коштів від держави, олігархів, приватних та урядових іноземних інвесторів під будь-які, навіть найбезглуздіші проекти.

 

У цьому немає нічого дивного. Етику та схеми поведінки основних гравців формує сам ринок. Якщо є люди, готові витрачати гроші на «розвиток демократії», то завжди знайдеться якась організація а ля «Роги й ратиці для підтримки демократії» або «Комітет боротьби з кривавим режимом», готова ці гроші освоїти.

 

Відтак, в Україні існують лише два принципово різні типи громадських організацій. Перші працюють на дотації різних грантових фондів заради отримання «легких грошей». Другі мають на меті виконання конкретної місії чи захист прав певної суспільної групи. І їх у десятки разів менше, ніж грантоїдів.

 

Звісно, різниця між цими типами умовна. Та краще за все її можна визначити за наступним критерієм: на відміну від грантоїдів, реальні громадські організації здебільшого існують на членські внески та пожертви від громадян України, що підтримують їхню діяльність.

 

Грантоїди ж зацікавлені лише в тому, щоб заробити якомога більше грошей, максимально скоротивши витрати на виконання проектів. Вони працюють за «відкати» за «пофарбоване небо» від третіх осіб: підприємців, експертів і т.п. Якщо грантоїдській організації вдається переконливо симулювати ефективну роботу, значить, нею керують дійсно талановиті пройдисвіти.

 

Однак наразі в Україні поступово змінюються й формат функціонування громадських організацій, і рівень суспільного контролю за їхньою діяльністю. Кількість грошей, що заходить у «громадських сектор», невпинно зменшується, що демотивує грантожерів. І добре. Бо на стабільній роботі справжніх громадських організацій не можуть поставити хрест ані криза, ані війна (єдиний виняток – тотальна окупація).
Такі скрутні часи – найкраща пора, аби відділити зерна від полови. Це стало очевидним після революції гідності та початку війни на сході. Саме тоді визначився авангард українського громадського руху. Він діяв відкрито, ефективно та швидко, працюючи на волонтерських засадах. Ці зміни торкнулися й роботи київської громадської організації «Єдина Сила», яку я очолюю вже більше року. Саме досвід розвитку місцевої «ГОшки» дав мені можливість критично поглянути на громадський сектор України та стати свідком його еволюційних перетворень.
За цей рік робота організації кардинально змінилася .
«Єдина Сила » створювалася як експеримент, спроба з’ясувати, наскільки наших друзів, приятелів та знайомих зацікавлять спортивні ініціативи та акції з вирішення проблем міста силами самих киян. Розпочинали роботу в мирний час – ще до революційних подій у столиці (а точніше – навесні 2013 року). У нас була амбітна мета, над втіленням якої ми працюватимемо й надалі, – дати можливість зацікавленій молоді реалізуватися в спорті. Без зайвих розмов і піару просто взяти й надати тренувальні бази, спортивне устаткування та тренерів тим, хто всього цього не має. Зі стартових ресурсів мали два десятки однодумців (переважно колишніх спортсменів, а також студентів і випускників столичних вишів), невеликий офіс для зустрічей, консультацій та розробки проектів і членські внески, яких вистачало хіба що на канцелярське забезпечення. Ми ходили в «рожевих окулярах», думаючи, що наші ідеї щодо розбудови спортивної інфраструктури Києва когось зацікавлять. Звісно, це були марні надії. Порожні очі чиновників, підозрілі погляди депутатів і роздратовані відмовки політиків – це все, чого ми домоглися в перші місяці роботи.

 

Наша перша місцева ініціатива з відкриття безкоштовних спортивних секцій при київських загальноосвітніх школах не знайшла підтримки в тодішньої влади. Нам неодноразово натякали, що організація заходить на територію чужих інтересів. Дозволів ми так і не отримали, хоча билися за них не один місяць.

 

Другий місцевий проект був успішним завдяки відсутності держаних органів в схемі його реалізації. Ми змогли швидко з нуля створити футбольну команду (ФК «Єдина Сила»), яка не має жодного професійного гравця, але стабільно й доволі результативно виступає у змаганнях ФФК. Так ми чітко усвідомили, що будь-які домовленості з владою не варті навіть часу, витраченого на обговорення проекту. Усе слід робити тільки власними силами, працювати на результат, а не для відмивання грантів чи рекламне окозамилювання.

 

Досвід звернення до державного політичного керівництва ще раз це підтвердив. Пропозиції щодо реального реформування діяльності профільного міністерства нікого не цікавили. А допомагати псевдоблагодійникам «піаритися» на відкритті спортивних майданчиків чи організації фінансово непрозорих турнірів ми не мали жодного бажання (а такі пропозиції нам неодноразово надходили).

 

Тому після початку революції наша команда взялася за те, чим займалися всі притомні кияни, – забезпечення потреб Майдану. На певний проміжок часу ми повірили в те, що зможемо змінити правила гри, зруйнувати гнилу систему й побудувати нову.

 

Незважаючи на подальше розчарування наслідками революції (поверненням до влади популістів, державних зрадників та казнокрадів) я вдячний всім «ЄСівцям», які пліч-о-пліч зі мною мерзли на граніті в центрі столиці, а особливо Віталію Гнатенку, який працював у команді «Євромайдан SOS », Ірині Анатоліївні Самойленко, Учителю рідної мови та послідовній захисниці ідеї українського патріотизму, і В’ячеславу Горєву, постачальнику десятків протигазів, пального, медикаментів і продуктів.

 

Не приховуватиму: ми покладали певні надії на нову владу, сподівалися, що новий очільник Міністерства молоді та спорту нарешті почне процес реформування спортивної галузі, залучивши до нього нашу та інші українські громадські організації.
Та сталося не так як гадалося: спортивна царина отримала нове обличчя в особі Дмитра Булатова. Та на зміні фізіономії міністра всі реформи й закінчилися.

 

Пройшовши за рік повний психологічний цикл у своїй діяльності (від намагання вести конструктивний діалог з владою до її тотальної критики та прямої політичної конфронтації), ми ненадовго повернулися до першого етапу. Та згодом зрозуміли, що держава зовсім не зацікавлена у створенні дієвих механізмів взаємодії між реальними громадськими об’єднаннями та чиновницьким апаратом. Тому нам знову не лишається нічого, окрім тотальної критики влади. Тільки тепер ми остаточно збагнули, що жодна українська політична сила не відповідатиме громадським очікуванням, допоки не стане абсолютно відкритою та інтегрованою в суспільство.

 

Держава завжди формує свій публічний фасад з підгодованих представників громадянського суспільства, вихідців з грантоїдських організацій, створюючи ілюзію відкритості політичної системи й готовності покращувати життя в країни. Але всі ці люди неминуче втрачають свої посади, коли агонія чергового режиму виливається в масові народні протести.
Останній посів представників громадського сектору у владі очікує така ж доля, бо 9 з 10 цих неофітів є грантожерами, що розглядають набуті адміністративні можливості лише як інструмент для самозбагачення. Поки всі дієві, а не грантоїдські організації (у тому числі й наша команда) перебувають у сум’ятті й виконують функції військових постачальників, розбиратися з саботажем влади просто немає часу.

 

Але щойно війна закінчиться (а це рано чи пізно станеться, бо немає ночі, після якої б не настав день), ми почнемо розбудовувати власну організацію й допомагати всім іншим реальним громадським ініціативам, аби разом боротися зі свавіллям олігархів, чиновників і політиків, впевнених, що будь-кого в Україні можна купити, залякати чи прибрати.

 

Ми покажемо їм, що це – солодка омана.

________________________________________________

17.11.2014

Як допомогти Україні виграти війну за незалежність?

11059689_459122420959163_9090119236784303362_n

Очевидно, что уже второй раз за последние сто лет Украина сталкивается со смертельной опасностью в лице России. Впервые это случилось в период распада Российской империи, когда едва созданное независимое государство стало заложником военизированной европейской политики, и было отдано на растерзание большевистской хунте, пришедшей к власти после силового переворота.

Чтобы не кривить душой, следует всё же сделать оговорку: в начале ХХ века Украина “не получилась” не только из-за агрессивных соседей, но и ввиду отсутствия внутренней гомогенности и поддержки идеи национального государства среди широких масс.

 

Сегодня ситуация в корне изменилась: народ как никогда един в видении курса развития страны; он обладает формально независимым государством; даже вопрос предательства в высших эшелонах власти стал менее актуальным, чем раньше. Но дело в том, что меч, занесённый над шеей нашей независимости – меч, уже не единожды окроплённый кровью украинцев – как и сто лет назад, находится в руках политического руководства России.

 

Сможем ли мы выстоять в борьбе за свою идентичность на этот раз?

Научилась ли страна делать выводы из собственных ошибок?

 

Работа над ошибками

Безусловно, Украина не прекратит независимого существования. Это аксиома, раз и навсегда доказанная Революцией Достоинства. Подаренная независимость 1991 года – не чета той, которую мы отвоевали к весне 2014 года, и продолжаем отвоевывать по сегодня.

Первую разбазаривала геронтократия советского периода, приватизировавшая власть в начале девяностых. За вторую пришлось бороться и проливать кровь сначала в Киеве, пинками разгоняя прогнивший вассалитет Януковича, а затем на востоке страны.

Ценность нашей независимости качественно изменилась. Но в каких границах мы сможем её сохранить – вопрос открытый. Сейчас Россия явно претендует на Крым и Донбасс.

На очереди – Харьков, где уже подготовлена почва для нового витка ХНРизации региона – формальные поводы: снос памятника Ленину и разгон демонстрации сепаратистов – и “южная полоса” от Мариуполя до Одессы, через Бердянск, Мелитополь, Херсон и Николаев.

Чтобы этого не допустить, новое украинское правительство во главе с президентом решило пойти путём договорённостей.

 

Стратегическая ошибка тут в том, что Кремль не считает Киев равной стороной переговоров. О каких договорённостях может идти речь? Глупость? Ну, такое…

Сначала власти без единого выстрела и хотя бы видимости реального сопротивления – разное геройство из серии “психических атак” с флагами и песнями считать не будем – сдали Крым. Потом потеряли часть Донбасса в ходе войны.

 

По АРК был принят закон о временно оккупированных территориях, который, по сути, установил между полуостровом и Украиной настоящую границу, с двойной таможней и необходимостью декларирования грузов. Видимо, чтобы крымчане не переставали чувствовать себя частью большой и неделимой страны. С Донбассом всё хуже.

 

На (ещё?..) украинском полуострове всем прямо дали понять, что “в украинцев вы превратитесь не раньше, чем доедете до Херсона, и то не факт”. А жителям фронтовой зоны пришлось довольствоваться пространным документом о cпециальном статусе регионов – он же “специальный статус местной власти”, он же “никакой вообще не документ”.

 

Кажется, политическое руководство нашей страны готово сдать противнику любые территории ради одной только призрачной надежды на то, что очередной посёлок на востоке Украины наконец-то удовлетворит растущие аппетиты Кремля. Команда Петра Порошенко жаждет худого мира, чтобы поскорее воспользоваться всеми благами полноты власти в государстве.

 

Уж простите, но, как доказывает печальный опыт руководства УНР, этого сделать не получится. Параллели напрашиваются сами собой. Вспомним те славные времена.

В 1918 году была подготовлена и реализована база для создания фейковых государственных образований, позже включенных в состав советской империи: Донецко-Криворожской Советской Республики (прообраз ДНР/ЛНР) и Одесской Советской Республики (прообраз “Новороссия”).

Очевидно же, что Москва и сейчас использует проверенные сепаратистские уловки. С той лишь разницей, что в конце 1917 года шабаш начался на съезде Советов в Харькове, – а в 2014 году планируемый запуск “Новороссии” в первой столице провалился, потому враги украинского государства были вынуждены уйти на Донбасс. И сегодня Киев ведёт какие-то торги, игнорируя надвигающееся социальное недовольство.

 

Разве это не повтор 1918 года? – Повтор. Но суть не в этом.

 

Готовые рецепты

Сейчас нужно понять, что противодействовать “братской экспансии” можно только активно работая в направлении возврата временно утраченных территорий. Конечно, речь идёт не о прямом военном конфликте, который будет как раз на руку противнику. Нашим оружием должна стать информационная работа с населением оккупированных территорий. Нужно восстанавливать ментальные связи.

 

Мы обязаны отказаться от поиска компромиссов со стороной противника по принципиальным вопросам. Пора прекратить игру в поддавки и перестать называть белое чёрным, а сданные территории – “временно оккупированными” или регионами “с особым статусом местной власти”.

 

Увы, на деле никакой информационной работы с населением не ведётся. У правительства нет стратегии активных действий. Президент, как ни в чем не бывало, проводит презентацию бессмысленного плана “Украина – 2020”, забывая о том, что уже этой зимой замёрзшая толпа может организовать процедуру мусорной люстрации лично ему.

 

Гаранту вторят олигархи, которые баллотируются в парламент, пиарясь на войне. Они наперебой трубят, сколько колбасы и патронов закупили для фронта, продав для этого энное количество кровных машин, квартир и содержанок – вместо того, чтобы влиять на сознание россиян и украинцев, живущих на оккупированных территориях, через пока ещё доступные информационные каналы.

 

Но критика критикой, а страна нуждается в конструктивной стратегии борьбы за независимость, без пустых политических заявлений и бесполезных дипломатических раутов.

 

  1. Необходимо максимально плотно работать с населением Крыма и оккупированных районов Донбасса:создавать группы информирования, распространять украинские новости, мнения украинских авторов, украинский взгляд на происходящие события по максимальному количеству каналов.Если в Крыму для этого требуется зарегистрировать СМИ по нормам законодательства РФ – то их нужно зарегистрировать. Если на Донбассе за возможность распространения информации придётся дать взятки боевикам – то это нужно сделать. Потеряв связь с Киевом, украинцы оккупированных территорий очень скоро превратятся в группу поддержки местной власти.

 

  1. Нужно разработать государственную систему поддержки культурных организаций Крыма и Донбасса, реально действующую даже в условиях оккупации. По фейковой конституции Крыма украинский язык является государственным? Значит, необходимо сделать всё возможное, чтобы крымчане сталкивались с письменной и устной украинской речью как можно чаще.

 

  1. Возможно, самый важный шаг – создание украинских информационных ресурсов, которые будут готовить продукт для российского потребителя и позиционировать себя исключительно в этом амплуа. Такие СМИ должны предоставлять внешний, сдержанный, но правдивый взгляд на экономическую и политическую жизнь России и, конечно же, на роль РФ в определении будущего Украины. Речь идёт об украинском аналоге “Life News” или “РИА Новости”. Да, это очень дорого. Да, для этого необходимо объединение государственного капитала и усилий национальной олигархии. Но инвестиции в медиа гораздо эффективнее бесконечных вложений в военную инфраструктуру. И главное – перспективнее. Единственный, кто может образумить российскую власть, – это не ГосДеп, НАТО или ЕС, а народ России. Наши соседи ещё во времена Степана Разина научились доходчиво объяснять, чего хотят от своих правителей.

 

Тогда почему же Украина так мало внимания уделяет братскому народу?

 

От автора: текст написан по-русски специально, чтобы его могло прочитать максимальное количество россиян, в первую очередь, знакомых думающих людей, коих там великое множество.

________________________________________________

08.10.2014